Там де ліси зеленіють і тихо ставки шелестять
де вітер листя тихенько колише
І сонце проміння дарує своє
жила там вона, блукала серед тої краси.
Була та красуня ще із тої породи!
Що красою своєю зводить з розуму всіх,
Що за неї кожен життя віддати би зміг
Та підступитись не всякий би зміг.
Були в неї принци,
були й холопи
та не було лиш того,
що на віки-віків.
Красуня усіх проганяла
Казала усім: ” Здались ви мені!”
І вдумці тихо зітхала
” Де ж ти, суджений мій?”
Коли ти прийдеш й забереш ти мене
коли ти своєю ніжно назвеш
коли поцілуєш і промовиш тихенько
” Я кохаю тебе!”
Та на людях була гонорова
казала сама все зроблю
ніхто непотрібен мені
дурня це усе.
І серце тихенько зітхало
страждало про себе воно
докричатись до неї
намагалось воно.
Не чекай свого принца
не марнуй собі вік
озирнися навколо
може знайдеться він.
Не високого роду
Й не зі знатних сімей
Зате з серцем
широким і добрим.
Невідомо як закінчилась історія ця
Час покаже чи прислухалась до серця вона
А поет ще допише що далі було
А наразі спасибі й пробачте де що я збрехав.
18.01.2004